«Пошук.Полон»: доля десятків тисяч військових і цивільних українців залишається невідомою
Катування та нелюдські умови в російських в’язницях давно є загальновідомим фактом. Загальновідомим є й жорстоке поводження з українськими військовополоненими, що становить грубе порушення Женевської конвенції.
Серйозною проблемою залишається доступ правозахисників і представників міжнародних гуманітарних місій до українців, яких утримують у Росії та на незаконно окупованих територіях Донецької, Луганської, Запорізької й Херсонської областей.
Але є факти, які часто залишаються поза увагою громадськості: поряд з українськими військовополоненими російські збройні сили та представники воєнізованих формувань викрадають велику кількість цивільних, які не є комбатантами, не мають стосунку до Збройних сил України й не вчиняли жодних протиправних дій. Місцеперебування цих цивільних зазвичай залишається невідомим, доки їм не висунуть обвинувачення, а інформація про їхні справи не з’явиться на сайтах судів.
Нехтування потребами, катування та ізоляція мають системний характер у поводженні з викраденими й полоненими громадянами України.
Проєкт «Пошук.Полон» підтримує українських військовополонених і цивільних заручників із перших днів повномасштабного російського вторгнення.
У межах цієї роботи «Пошук.Полон» зібрав великий масив даних про долі українців — від моменту, коли вони потрапляють до рук російських сил або підконтрольних їм формувань, до ув’язнення в російських виправних колоніях, а в щасливих випадках — звільнення з полону, або, у найтрагічніших, — загибелі.
Російська влада цілеспрямовано порушує міжнародне гуманітарне право. Характерна риса російських репресивних практик щодо громадян України — майже цілковите ігнорування відмінності між військовими та цивільними.
Тоді як військових зазвичай звинувачують в екстремізмі, цивільним частіше інкримінують тероризм. Вироки зазвичай передбачають від понад десяти років ув’язнення до довічного позбавлення волі. З огляду на жахливі умови в російських в’язницях та особливо жорстоке поводження з українцями шанси пережити навіть десять років невеликі.
Встановити точну кількість людей, яких викрали й утримують у такий спосіб, неможливо, оскільки російська влада навмисно приховує цю інформацію. Проте, за консервативною оцінкою «Пошук.Полон», ідеться про десятки тисяч людей.
Інкомунікадо
Випробування українських військовополонених починаються по-різному, але невдовзі розвиваються за спільним сценарієм. Військові можуть потрапити в полон під час бою чи військових маневрів, іноді — непритомними. У 2022 році в повідомленнях родичів та інших джерел часто згадувалися випадки втрати пам’яті й поранень різного ступеня тяжкості.
Подальші події значною мірою залежать від бойової ситуації та доброї волі російських командирів або підконтрольних їм воєнізованих формувань, зокрема приватних військових компаній, що діють поза законом.
Поранених українських військових можуть убити або доправити до російських лікарень, де їм можуть надати обмежену медичну допомогу. Незалежні міжнародні спостерігачі, правозахисники й адвокати не мають доступу до цих лікарень, а полонених тривалий час утримують інкомунікадо — незалежно від того, поранені вони чи відносно здорові. Цілком здорових ув’язнених немає через небезпечні для здоров’я умови утримання.
Після часткового одужання поранених полонених зазвичай переводять до системи Федеральної служби виконання покарань Росії (ФСВП), найчастіше — до слідчих ізоляторів (СІЗО). Там вони опиняються разом з іншими українськими полоненими, які до лікарні так і не потрапили.
І цивільних заручників, і військовополонених можуть роками утримувати інкомунікадо в умовах «досудового ув’язнення». Винятком є лише кримінальні справи та відкриті судові процеси — при цьому далеко не всі процеси відкриті — і публічні відомості, які з’являються після висунення обвинувачення або ухвалення вироку.
Однак, за нашими оцінками, за весь період повномасштабного вторгнення Росії в Україну правозахисникам вдалося отримати інформацію не більш ніж про 3–5% ув’язнених.
«Підвал»
Відносно здорових полонених, тих, кого вважають такими, або тих, чиї поранення російські командири не вважають вартими лікування, спочатку поміщають у так званий «підвал» — усталений термін.
Зазвичай це приміщення, не призначене для утримання людей: завод, склад, сарай, підвал житлової чи громадської будівлі або будь-яке інше місце, де можна ефективно ізолювати велику кількість людей.
Становище цивільних заручників, особливо на початкових етапах, ще небезпечніше. Після окупації населеного пункту російськими силами українських цивільних можуть затримати вдома, на роботі, у громадському транспорті або в будь-якому громадському місці. Це роблять військові чи воєнізовані формування або місцеві поліцейські, які перейшли на бік окупантів.
Цивільні також можуть проходити так звану «фільтрацію», яку російська влада проводить під час примусових евакуацій. Евакуйованих поміщають до спеціальних таборів, умови в яких значно гірші за встановлені міжнародними нормами, і піддають «перевірочним процедурам». Підставою для арешту може стати практично будь-що.
Ризик зростає, якщо людина:
- володіє цінним майном, на яке можуть зазіхати як окупанти, так і сусіди, здатні написати донос;
- працює або працювала в державних установах — військових, правоохоронних, органах влади тощо, — незалежно від нинішнього статусу, наприклад перебування на пенсії чи у відпустці у зв’язку з народженням дитини;
- є громадським активістом, незалежно від політичних поглядів чи характеру діяльності, хоча проукраїнський активізм окупанти вважають особливо небезпечним;
- викликає підозру в окупаційної влади.
Ризик катувань існує на всьому шляху ув’язненого, але зазвичай найжорстокішими вони є на початкових етапах.
Серед методів катування, які застосовують до громадян України:
- побиття різними предметами — поліцейськими кийками, побутовими речами або пластиковими пляшками, наповненими водою;
- зв’язування й утримання в болісних позах;
- удушення;
- сексуальне насильство як щодо жінок, так і щодо чоловіків;
- ураження електричним струмом за допомогою польових телефонів або автомобільних акумуляторів;
- імітації страт;
- позбавлення сну;
- примушування затриманих годинами співати російський гімн чи інші патріотичні пісні, зазвичай уночі.
Кожен окупаційний підрозділ має власні методи катувань, які можуть тривати довго й спричиняти незворотні ушкодження, зокрема гангрену.
Перебування «в підвалі» може тривати від кількох днів до кількох місяців. Найінтенсивніші катування відбуваються протягом першого тижня, після чого побиття та інше насильство можуть стати епізодичними, але все одно частими. Деякі затримані гинуть на цьому етапі, особливо якщо їх утримують воєнізовані угруповання, хоча точна кількість загиблих невідома.
В’язниці та трудові табори
Після того як затримані переживають початковий етап, частину з них російські військові та воєнізовані формування тривалий час використовують на примусових роботах. У таких умовах поширені сексуальне насильство, жорстокі катування та травмонебезпечна примусова праця. Деякі свідчення вказують на те, що значну частину так званої «лінії Суровікіна» побудували цивільні заручники й військовополонені.
Умови життя в цих таборах жахливі, а затриманих часто змушують виконувати небезпечні для життя завдання, зокрема вручну шукати та знешкоджувати протитанкові міни. Їжі мало, вона часто містить прострочені продукти, а медичної допомоги немає. Оцінити точну кількість жертв примусової праці та встановити їхню подальшу долю складно.
Частину полонених переводять до установ ФСВП, зокрема до слідчих ізоляторів, де їх утримують у спеціальних ізольованих секторах під управлінням військової поліції. Таке розміщення дозволяє російській владі фабрикувати кримінальні обвинувачення, тиснути на затриманих і примушувати їх до зізнань або самообмови.
Обвинувачення бувають різними, але найпоширеніші — насильницькі злочини, порушення законів війни, тероризм та екстремізм. Слідчі й судові документи зазвичай послідовно уникають згадки про існування української армії, натомість називаючи її підрозділи екстремістськими організаціями.
Парадоксально, але сфабрикована кримінальна справа та подальший судовий процес іноді можуть поліпшити становище ув’язненого.
Установи ФСВП, залучені до цього процесу, розташовані по всіх окупованих територіях і всередині Росії, зазвичай у її європейській частині. Проте відомі й випадки, коли цивільних заручників ще на етапі слідства доправляли аж до Хабаровська.
Іноді, хоча й нечасто, військовополонених і цивільних заручників одразу після «підвального» етапу відправляють до спеціалізованих місць ув’язнення, зокрема до підконтрольної ФСБ в’язниці «Лефортово».
Суд
Кримінальні справи проти українських військовополонених і цивільних заручників зазвичай розглядає Південний окружний військовий суд у Ростові. У таких випадках ув’язнених переважно тримають у СІЗО-1 та СІЗО-5 Ростова-на-Дону. Хоча умови там, безумовно, не відповідають базовим санітарним нормам, вони кращі, ніж у донецьких СІЗО та подібних установах, що дозволяє частині ув’язнених почати відновлюватися після катувань.
Серед інших місць утримання, які виявив «Пошук.Полон», — СІЗО в Таганрозі. Усупереч усім застосовним правовим нормам адвокатів до цієї установи не допускають. Поширеною є практика переведення ув’язнених із Ростова до Таганрога, коли сторону обвинувачення не влаштовує перебіг справи.
Кримінальні справи також розглядають у судах Донецька, Сімферополя, інших окупованих населених пунктів України, а також у Росії. Після суду ув’язнених переводять до постійних місць відбування покарання.
На цьому етапі з’являється надзвичайно важлива можливість надати професійну правову допомогу військовополоненим і цивільним заручникам. Незалежні адвокати можуть дієво захищати права ув’язнених у місцях утримання: домагатися доступу до медичної допомоги, сприяти зв’язку з родинами, передачі посилок і грошових переказів. Без перебільшення, участь незалежних адвокатів може рятувати життя.
Необхідно відстежувати проблему захоплення цивільних заручників і розпочати роботу над створенням механізму їхнього звільнення та обміну. Наразі отримання інформації й надання допомоги українським військовополоненим і цивільним заручникам потребує безпосередньої участі російського громадянського суспільства.
Російські активісти та правозахисники, які допомагають громадянам України на території Російської Федерації, беруть на себе величезні ризики, зазнають психологічного тиску й погроз переслідування. Вони потребують підтримки зі збереженням анонімності та дотриманням протоколів безпеки.
Існує нагальна потреба в додаткових міжнародно-правових механізмах захисту цивільних під час воєнних конфліктів, зокрема в механізмах обміну та повернення на територію країн їхнього громадянства або до третіх країн.
Усвідомлюючи серйозні обмеження можливостей Міжнародного Червоного Хреста та інших моніторингових місій, які залежать від доброї волі Російської Федерації щодо дотримання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, «Пошук.Полон» закликає створити альтернативні канали доступу до українських військовополонених і цивільних заручників, яких утримує російська влада, та постійного моніторингу умов їхнього утримання.
Міжнародна спільнота має бути наполегливою й не полишати спроб звільнити громадян України з російських в’язниць і полону, адже йдеться про порятунок життів. Це має бути однією з центральних тем будь-яких переговорів із Росією, щоб не дозволити Кремлю використовувати цих заручників для тиску на Україну та Захід.