Володимир Жбанков про долю викрадених громадян України
14 лютого 2025 року Російська Федерація повернула Україні тіло журналістки Вікторії Рощиної.
Російська держава протягом п’яти місяців відмовлялася повідомляти про її долю і навіть під час обміну продовжувала позначати загиблу журналістку як «тіло невстановленого чоловіка». Після обміну причини стали до болю зрозумілими. У тілі Вікторії бракувало мозку, трахеї та очних яблук — очевидне свідчення маніпуляцій з останками, покликаних приховати катування та вбивство Рощиної. Останній рік свого життя журналістка провела в Таганрозькому слідчому ізоляторі, куди її доправили після викрадення на окупованих територіях.
Історія викрадення та вбивства української журналістки не є унікальною. Від початку повномасштабного вторгнення в Росії створили розгалужену мережу таємних в’язниць, де утримують сотні так званих цивільних заручників — українців, викрадених з окупованих територій під різними приводами. У російських місцях ув’язнення ці люди зазнають катувань і знущань, і багато хто не доживає до обміну чи звільнення. Точна кількість викрадених досі невідома, оскільки більшість утримують у режимі інкомунікадо: для системи цих людей не існує.
Ми поговорили з Володимиром Жбанковим, координатором проєкту «Пошук.Полон», про його роботу, про те, чому сам термін «цивільні заручники» є неправильним, і про способи допомогти жертвам воєнних злочинів, не погіршивши їхнього й без того тяжкого становища.
Почнімо з основ. Хто такі цивільні заручники?
Відразу відповім: так їх називати неправильно. Це викрадені люди. Цивільних не можна утримувати в полоні за жодною конвенцією. Триває війна, але вона має якомога менше впливати на життя цивільних.
І не має значення, змінюється влада чи ні. Теоретично місцеві адміністрації мають продовжувати працювати, домовленості мають укладатися, життя має тривати, вчителі — навчати, лікарі — лікувати тощо. Так має бути за будь-яких обставин. Але коли людей забирають і просто кудись вивозять, це викрадення — не лише за міжнародним правом, а й за національним законодавством.
Дякую, Володимире. Важливо розуміти, що сама термінологія вводить в оману. Але чому тоді вислів «цивільні заручники» став таким поширеним?
Термінологія змінюється, тому що змінюється світ. Інструменти й терміни, якими ми сьогодні користуємося, переважно сформувалися після Другої світової війни. Звісно, відтоді відбулося багато регіональних конфліктів.
Однак у попередніх конфліктах сторони здебільшого були хоча б певною мірою зацікавлені в дотриманні спільних правил. Грубо кажучи, якщо ми утримуємося від звірств, то й противник робитиме те саме. У цьому суть конвенції.
У нашому випадку є одна сторона, якій узагалі байдуже до людей — і до власних громадян, і до противників, військових чи цивільних. І є інша сторона, якій не байдуже, тому що в неї більш-менш функціонує демократія.
Хто найчастіше стає жертвою таких викрадень? Чи є певні чинники або групи ризику? Яка внутрішня логіка цих злочинів?
Усе залежить від того, про який період ідеться. Повномасштабне вторгнення триває вже чотири роки, і багато що змінилося. Наприклад, у 2022 році частину громадян з окупованих територій вивозили до Росії, так би мовити, добровільно-примусово.
Що саме це означає?
О, усе дуже просто. До імпровізованого укриття приходить чоловік з автоматом і каже: «Усе, збирайте речі, сідаємо в автобус». Очевидно, що добровільність у такому разі дуже умовна. При цьому хтось і до примусу не заперечував проти поїздки до Росії, а хтось узагалі не збирався туди їхати.
Ось інший сценарій: місто бомблять, приїжджає автобус, і вам кажуть, що вивезуть з-під обстрілів. Звісно, багато хто погоджується. Потім цих людей доправляють до так званих «фільтраційних таборів». Приблизно 10% тих, хто потрапляє до таких таборів, не проходять фільтрацію і безслідно зникають.
Ті, хто успішно пройшов усі процедури, опинялися в Росії: згодом хтось виїжджав, а хтось залишався. Однак важливо зазначити, що виїхати з Росії непросто. Ми, «Пошук.Полон», і багато інших організацій багато працювали з такими випадками. Ті, хто мав намір виїхати, зрештою змогли втекти з Російської Федерації. Натомість російська влада розгорнула масштабну пропагандистську кампанію, спрямовану на тих, хто вагався: їм обіцяли золоті гори, вступ дітей до університетів і квартири. Що довше люди залишалися в Росії, то складніше було виїхати.
Але тут ми говоримо про людей, які «успішно» пройшли так звану фільтрацію.
Саме так. А ті, хто її не пройшов, стали першою хвилею викрадених цивільних. Якщо ви не проходите фільтрацію, далі все залежить від дій окупаційних адміністрацій.
Зазвичай у такій ситуації під загрозою опинявся кожен, хто був хоч якось пов’язаний з українською армією, поліцією, прокуратурою чи судами. Але небезпека могла загрожувати навіть людині, яка, скажімо, була дільничним за радянської влади або працювала в місцевих органах влади до війни. Є й звичайні літні люди, яких визнали шпигунами лише тому, що вони дивилися у вікно чи сиділи на лавці, коли повз проходили російські війська. У групі ризику були також люди, чиї родичі — чоловік, син або брат — служили в ЗСУ чи українській поліції.
Іншими словами, будь-який зв’язок з українською владою, навіть найвіддаленіший, ставить вас під загрозу.
Загалом справи фабрикують залежно від того, чого «бракує» окупаційній владі. Когось оголосять шпигуном, когось — терористом. У цій фабрикації використовують і соціальні мережі, зокрема заднім числом: людина могла щось опублікувати багато років тому, а за нинішніми законами Російської Федерації це вважається екстремізмом.
Шпигуном або інформатором можуть оголосити будь-кого, незалежно від віку. Підлітки іноді потрапляють у ситуації, коли правоохоронці пишуть їм і пропонують можливості вчинити протиправні дії. Іноді достатньо самого факту такого листування, а в інших випадках романтично налаштовані молоді люди піддаються на провокацію й намагаються втілити її в життя.
І, звісно, будь-хто, хто займається будь-яким активізмом, автоматично опиняється в небезпеці — чи ви еколог, чи навіть рятуєте кажанів. Якщо ви еколог, ви можете виступати проти того, щоб бензин зливали в місцеву річку. А ще є просто людський чинник: сусіди завжди можуть на вас донести.
Можете навести приклад?
Звичайно. Є відома справа Олени Ягупової, на яку донесли сусіди, бо її чоловік служив у ЗСУ. Але, звісно, зробили вони це не просто тому, що їх непокоїв сам факт служби Олениного чоловіка в армії. (Докладніше про історію Олени — тут. — Прим. «Пошук.Полон».)
Ви описали дуже широкі групи ризику. Чи правильно буде сказати, що репресії на окупованих територіях відрізняються не лише кількісно, а й якісно?
І так, і ні. З одного боку, Росію давно «зачищали», тоді як на окуповані території російська влада прийшла відносно недавно, тож до людей там, природно, ставляться з особливою підозрою. Але методологія приблизно та сама, і працює класичний «рандомізатор репресій». Кількісні відмінності, звісно, є, та й фабрикувати справи простіше. Наприклад, у Росії зі зрозумілих причин менше людей вчиняють дії, які репресивні органи могли б трактувати як тероризм.
Візьмімо підпалювачів військкоматів: тепер вони з’являються і в Росії, але кількість таких випадків досі й близько не порівнянна з тим, що ми бачимо на окупованих територіях. В Україні місцеве населення не симпатизує цій банді загарбників. Були навіть героїчні бабусі, які труїли окупантів пиріжками з щурячою отрутою. Саме тому на окупованих територіях більше силовиків: людей звозили з усієї Росії, навіть із Ханти-Мансійська.
Практично немає регіону Російської Федерації, якого не торкнулися ці переміщення сил. Причина проста: з погляду окупаційної адміністрації, це підозрілі регіони з підозрілим населенням.
Зрозуміло. Ви згадали, що за чотири роки тактика викрадень змінилася. Можете розповісти докладніше?
Російську владу дуже налякало те, що вона побачила в Україні у 2022 році, коли земля буквально горіла в неї під ногами. Вони очікували, що їх зустрічатимуть із розкритими обіймами, але нічого такого не сталося. Звісно, вони дуже образилися. Одразу після окупації арештів було більше: затримували всіх, хто міг щось помітити, не встиг утекти або не продемонстрував достатньої лояльності до нової влади. Потім територію зачистили, і темп уповільнився. Однак процес триває; він не припинявся з 2014 року. Влада також має подавати квартальні звіти й демонструвати, що виконує свою роботу.
Поговорімо про реакцію міжнародної спільноти. Наскільки ці справи відомі за кордоном, наприклад серед правозахисників у Європі та США?
На жаль, міжнародна спільнота здебільшого не знає про ці справи. Ба більше, загалом ця інформація недостатньо задокументована. Якщо говорити про так звані «тіньові в’язниці», де утримують викрадених цивільних, найвідомішою залишається Ржевка-2. Про цей об’єкт є достовірна інформація, оскільки його зареєстрували як слідчий ізолятор. Водночас більшість ув’язнених тримають не у спеціально створених установах, а у звичайних в’язницях — поруч із російськими в’язнями, просто в якомусь окремому відгородженому просторі.
Наприклад, уявіть слідчий ізолятор із трьома корпусами, де утримують звичайних в’язнів. Одного дня приїжджає військова поліція, звільняє два корпуси, переселяючи їхніх мешканців до решти приміщень. У звільнені корпуси поміщають викрадених цивільних. Усім цим керує військова поліція, але формально жодної спеціальної в’язниці для цивільних чи військової поліції в цьому СІЗО немає. Є звичайна в’язниця та адміністрація Федеральної служби виконання покарань. Оскільки офіційно на території немає ані військової поліції, ані цивільних, ані військовополонених, то формально цих людей не існує. Відповідно, до них не може потрапити адвокат, немає кримінальної справи, посилок, листів, передач, дзвінків, тюремного магазину, особового рахунку — узагалі нічого.
Так Росія забезпечує для викрадених людей режим інкомунікадо. Коли ми їх шукаємо, то надсилаємо запити й зазвичай отримуємо таку відповідь: «Громадянина такого-то затримано за протидію спеціальній військовій операції, він перебуває на території Російської Федерації». Тобто вони, імовірно, розсіяні по всій Російській Федерації, як електрони на орбіті. Але де саме ці люди перебувають — невідомо. Водночас така відповідь свідчить, що людина, яку ми шукаємо, ще жива.
Загалом інформації про ці справи бракує, і на Заході про них майже нічого не знають. Коли порушуєш цю тему, люди часто просто дивляться зі здивуванням і недовірою та кажуть: «Але ж це незаконно!» Для них це наче хтось розповів про корову, що літає. До того ж не дуже зрозуміло, як кваліфікувати ці злочини. На Заході розуміють, наприклад, як викрадають військових. Це трапляється і з цивільними, але частіше — з військовими: людей хапають, кидають у якийсь жахливий підвал і роками катують. Із цим конкретним злочином правозахисники стикалися багато разів, не лише в цій війні, тому зрозуміло, як його кваліфікувати та що робити.
Зовсім інша річ — коли людину доправляють до офіційної установи, в’язниці чи слідчого ізолятора, але офіційно її там немає і нікому не дозволяють перевірити, що з нею. Ми, хто працює з такими справами, можемо розповідати про ці випадки, але це мало допомагає: західні правозахисники самі ніколи не бачили нічого подібного. І побачити не мають жодної можливості: жодного західного представника ніколи не допустять до цих «тіньових в’язниць». Насправді всередину не пускають нікого, крім співробітників силових структур.
Тож Росії дуже зручно просто все заперечувати. Адже немає інформації, яка доводила б, що зниклих людей десь утримують проти їхньої волі. Вони просто перебувають «на території Російської Федерації». Може, їм там навіть квартиру дали.
Наскільки я знаю, бувають і випадки, коли люди їдуть до Росії добровільно. Донедавна між Росією та Україною були дуже міцні зв’язки, зокрема для багатьох — буквально родинні. Поїздки між двома країнами були цілком звичайною справою. Чи впливає ця ситуація на розуміння контексту на Заході?
Так, люди, звісно, виїжджали й з власної волі. Уявіть: ваш будинок бомблять, а ваша племінниця живе десь у Єкатеринбурзі. Хто відмовиться від можливості опинитися в безпеці? Це один бік.
З іншого боку, російська влада розгорнула масштабну пропагандистську кампанію, закликаючи переїжджати до Росії. Обіцяли все: житло, роботу, школи для дітей. «Тільки приїжджайте, і все буде добре». Потім, звісно, людей часто вивозили до якогось прекрасного села посеред глушини, забирали паспорти й забороняли виїжджати. Куди людина піде без паспорта? Тим паче вона приїхала добровільно. Тепер вона застрягла в цьому селі — звісно, вже не дуже добровільно, — але як це довести?
Була така історія з однією бабусею. Їй обіцяли, що, якщо вона поїде до Іванова, її онука приймуть там до будь-якого університету, а їм дадуть квартиру. Вони приїхали, провели там рік і не отримали ані квартири, ані будь-якої підтримки. Їм не було чого їсти, і те, що зрештою вдалося вибратися, — диво.
Крім того, іноді людям не лишається нічого іншого, як пристосовуватися. Є й страх повернення: вони не знають, як їх зустрінуть удома. Російська пропаганда постійно переконує їх, що в Україні їх тепер усі ненавидять, що вони нікому не потрібні.
Загалом ця специфіка доволі складна і здебільшого невідома тим, хто не пов’язаний із цими країнами та їхніми тривалими, складними відносинами.
Що необхідно знати про історію викрадень цивільних?
По-перше, викрадених цивільних набагато складніше шукати. Наприклад, є невелике містечко, де точилися бої, потім його звільнили — а людини немає. Удома в Україні її немає. Тіла ніде не знаходять. Де ця людина? Є кілька варіантів. Можливо, її вбили й поховали під найближчим кущем. Можливо, вона в одній із «тіньових в’язниць», а можливо, десь у Росії її використовують на примусових роботах.
Натомість усі військові перебувають на обліку. Є підрозділ, у підрозділу є командир, і якщо військовий зникає, складають рапорт. Військовослужбовці не можуть просто зникнути, тому що десь є запис, який підтверджує їхнє існування, — навіть якщо їх немає за місцем обліку, їхнє зникнення фіксують.
Із цивільними інакше: на такому обліку вони ніде не перебувають. Тому на початку пошуку багато залежить від української поліції, яка спершу має спробувати знайти людину в межах країни. Можливо, вона зовсім не зникла, а просто поїхала до далекого родича. Якщо ж людина справді зникла, тоді починається справжнє пекло.
Що з ними відбувається?
Долі викрадених приблизно схожі. По-перше, як я вже казав, катування починаються з моменту затримання, щоб відразу зламати людину. Це стандартний російський метод, який існував ще до повномасштабного вторгнення. Потім у тій чи іншій формі починається «підвальний етап». Це може означати ув’язнення буквально в підвалі, у місцевому відділку поліції, в установі для адміністративно затриманих — фактично будь-де. Підвальний етап триває стільки, скільки захочуть викрадачі.
Що відбувається «в підвалі»? Катування. Їх використовують для фабрикації кримінальних справ, вибивання зізнань, примушування до співпраці та отримання всієї доступної інформації — наприклад, для контррозвідки — про сусідів, знайомих і все життя людини. Щоб репресивна машина працювала, потрібно збирати матеріал і нові імена. Це дозволяє й далі тиснути на людей, а за потреби — формувати з них вигадані терористичні групи, як за часів Сталіна. «Назвіть усіх своїх знайомих, а ми перетворимо їх на троцькістський осередок».
З огляду на це, чи вважаєте ви справедливим твердження, що репресивний апарат на окупованих територіях подібний до того, що відбувалося в СРСР під час Великого терору? Наскільки точне це порівняння?
До пікової форми радянської машини вони ще не дотягують. Не вистачає мотивації, бракує всіх тих романтичних уявлень про революційну боротьбу, немає такого ентузіазму, як на початку XX століття. Люди в системі переважно переслідують власну вигоду; відданих справі маніяків не так багато. Це, звісно, не заважає й невідданим чинити жахливі звірства. Порівняно з періодом Великого терору це ще не всеохопне явище. Важливо розуміти, що ми не знаємо точної кількості страт: мертві зазвичай мовчать. Ми можемо говорити лише про тих, до кого можемо дістатися, і тих, хто зрештою виживає. Ніхто не знає, скільки людей насправді утримують інкомунікадо, — навіть самі росіяни.
Чи має українська сторона хоча б приблизні дані про кількість людей, які зараз вважаються зниклими безвісти?
Дані є, але, на жаль, вони дуже приблизні. Ми знаємо, що людина зникла, але де вона й чи жива — це вже інше питання. Саме тому так важливо отримати від російської сторони документ, у якому зазначено, що людину «затримано за протидію СВО». У таких випадках ми точно знаємо, що людина жива й її утримують у Росії. Інший варіант — знайти кримінальну справу. Якщо це вдається, ми можемо безпосередньо зв’язатися з викраденими. Інакше нічого не зрозуміло.
Візьмімо, наприклад, Маріуполь, який тепер буквально стоїть на кістках: у певний момент уже не було кому ховати загиблих, тож сусіди ховали сусідів. Потім прийшли російські будівельники й почали зводити будинки, заливаючи все бетоном. Значна частина тих, хто лежить під цим бетоном, досі вважаються зниклими безвісти.
Ви згадали вбивства. Чи є статистика або дослідження, які дають уявлення про те, хто найчастіше стає жертвою таких убивств?
Знову ж таки, відповісти складно, тому що загиблі не мають можливості нам розповісти. Статистики на цю тему теж публікують небагато. Чимало розслідувань проводять незалежні журналісти, але здебільшого вони дуже емоційні, що дещо знижує їхню переконливість.
Наприклад, є поширена думка, що російські солдати, коли приходять, просто вбивають усіх. Наскільки це відповідає дійсності?
Важливо розпізнати закономірність. Коли починаєш розбиратися, стає очевидно, що це не так. Який саме підхід застосовують, поки що незрозуміло, хоча він безумовно є. У деяких випадках людині могло просто не пощастити: скажімо, їде колона, а назустріч їй іде цивільний. У колоні бояться, що цей цивільний видасть їх, тож убивають усіх, кого бачать. Є й випадки, коли військові заходять до квартир і вбивають людей там. У таких ситуаціях важко відтворити логіку злочинів. Ті, хто вбиває, не розкажуть; ті, хто загинув, — тим паче.
Наскільки ці жахливі дії унікальні порівняно з іншими недавніми воєнними конфліктами?
Кожен воєнний конфлікт унікальний. Ми бачили страшні воєнні конфлікти в Африці, але Африка має свою особливу специфіку. У Європі ми нічого подібного не бачили, тож у цьому сенсі російсько-український конфлікт стоїть окремо. Його не можна порівняти з Югославією ані за масштабом, ані за характером залучених сил. Про Молдову навіть не говоритимемо. Від часів Другої світової війни в Європі не було масштабних конфліктів. І все це триває не з 2022-го, а з 2014 року.
А тепер стандартне запитання. Що можуть зробити правозахисники, активісти та міжнародна спільнота, щоб вплинути на ситуацію?
Якби я точно знав, то вже зробив би це. Але скажімо так: окрім допомоги, дуже важливо не нашкодити. Коли людина позбавлена волі, вона не може адекватно оцінювати ситуацію зовні. У будь-який момент їй можуть висунути нове обвинувачення, а якщо вона втратить адвоката, з нею можуть зробити буквально будь-що. Її можуть вісімнадцять разів оголосити екстремістом. Тому, перш ніж оприлюднювати інформацію про конкретні справи, ми маємо переконатися, що це не зашкодить людині.
Натомість загальне розуміння ситуації — того, що насправді відбувається, — потрібно поширювати якомога ширше. Ми маємо постійно нагадувати людям про базові речі: окупація — це погано, масові катування — дуже погано, а ведення агресивної війни — абсолютно жахливо. Катування, про які я говорю, мають масовий і систематичний характер.
Чи зможемо ми коли-небудь знайти й покарати винних?
Найпомітніших, місцевих зірок, ми неодмінно знайдемо. Дехто, звісно, втече до Латинської Америки й житиме там довго та щасливо. Але повірте, роботи вистачить усім нам. Щоб подолати всі наслідки, знадобиться багато рук.